Криворізькі літераторки української незалежності
Добрий вечір! Невгамовні_гідеси лекцію «Криворізькі літераторки української незалежності». Деталі на афіші та за лінком у коментарях, реєструйтеся і приходьте :)
А тепер про те, про що говорили на лекції (бо час не безрозмірний, колись же треба проводити й історичні розслідування, два з яких зараз у процесі ;)).
«НавКоло». Ще до початку повномасштабки альманах із такою назвою з’явився при факультеті української філології Криворізький державний педагогічний університет - офіційна сторінка. Дізналася про видання від Світлана Бузько-Григор'єва, отримала від Любов Семененко та Наталі Мельник (за що принагідно дякую!). На сьогодні вийшло 5 випусків, готується шостий.
У «НавКоло» представлена творчість викладачок і студенток та студентів факультету, і вона вишукана, хоч усе цитуй. Але для сьогоднішнього посту я відібрала не влучні гуморески Тетяни Вавринюк, не тонку лірику названих і неназваних викладачок, не віршовані спроби студенток, а дві прозові студентські мініатюри з четвертого випуску альманаху "НавКоло".
Замальовка Олени Андрюхіної захопила від перших слів небанальним сюжетом і пульсом оповіді, карколомним розвитком дії, відкритим і водночас закритим фіналом. І, звісно, головною думкою… Прочитайте, бо після нього буде важливе...
Такі собі манекени
Олена Андрюхіна
7:30. Кава не рятує, очі хочуть зімкнутися. Ранок за ранком. Робоча буденність. Через 5 хвилин я вийду, 15 хвилин на дорогу. Я простий робітник клінінгу. Мийник вікон - банально, брудно, випадковий свідок життя великого мурашника - мого міста. Новий клієнт, новий шоурум, численні коробки, мовчазні манекени, метушливі робітники. Чомусь мені в око одразу впадають дві постаті: сувора мадам у крикливо-червоному костюмі і манекен у центрі залу. Останній же був у чудернацькій, зухвалій позі, блискучий, майже живий, чим суттєво виділявся на фоні сірих і безликих інших манекенів. Проте, я відволікся...
Швидко взявшись за роботу, я стиха спостерігав за метушнею навколо. Я бачив справжній людський вулик, а в центрі - така собі матка у червоному вбранні. Вона захоплено щебетала, певно, помічниці про якогось неймовірного, майже, чарівного манекена. Я не дуже розуміюся в моді і раніше вважав, що головне - це одяг. Що ж, послухаю. «Це буде приголомшливо! Ця сукня просто створена для нього.
Ніжно-рожевий велюр на цьому янголові викличе шалений фурор!» Мені здалося, що через секунду язик цієї «вогняної» пані зайнявся б сам собою від швидкості її мовлення. І очі, мов у шаленої! Якщо чесно, я вже майже сам почав бачити німб над цією пластиковою недолюдиною.
Але, подивившись на інших моделей, я повернувся до думки, що відмінностей між ними усіма немає взагалі. Той же пластик, ті ж пусті очі. Як же ми ідеалізуємо речі чи людей, коли покладаємо на них сподівання?! А чи маємо право ми очікувати від інших чогось? Мене вирвав із думок наказ «вогняної дами» відполірувати кожен міліметр вікна. «Я покладаю на Вас великі сподівання!». Сподівання, сподівання, сподівання...
Вони усюди! Я завжди робив свою роботу на совість, їй хвилюватися не було про що. Проте, я все ж вирішив пірнути у роботу з головою.
7:30. Кава. Недосип дає про себе знати. Забув взяти підпис. Шоурум. Сьогодні відкриття. Доречно! Пройшов тиждень від замовлення. Всі манекени були одягнені. Всі, крім одного - центрального. Дивно! Зірка бутіка не соромилася стояти посеред кімнати «а-ля голий король». Раптом мене відволікла навіжена «кривава пляма», яка шугала вихором і громила приміщення.
Моделі розліталися у всі сторони. Рожева, мов мрія дитини, тканина, що лежала біля «пластикового янгола», для шаленої жінки стала наче капоте для бика. Матеріал вмить був знищений. Я так розчинився у вихорі подій, що навіть незчувся як поряд зі мною опинилася дівчина-продавчиня. Схоже, мій німий подив усе сказав за мене, тож вона поспішила пояснити: «Уявляєте, це вона так через звичайний манекен! Плаття не налізло. Певно бракований».
Палаючий вихор вилетів надвір. Я усіма нутрощами відчув лють. «Ти! Чого вікна не сяють? Тінь у кутку! Пішов геть! Усі ви!»
Відкриття бутіку й справді стало фурором. Люди підходили, хтось навіть знімав на телефон шалену жіночку. Секунда, і я почув шалений брязкіт. Лють. Манекен. Вікно.
Вже ввечері я повернувся до своїх роздумів. Слова і моменти обривками впліталися у тенета пам'яті.
«Манекен», «сподіваюсь на Вас», «нездійсненні очікування», «бракований». Хіба той манекен щось обіцяв? Хто дав право людям навішувати свої сподівання, наче ярлики, на інших? Люди - це ж такі собі манекени. I хіба ми повинні виправдовувати ці ярлики, навіть переступаючи через себе? Забагато питань... Підпис... Знову забув.
7:30. Кава. Я не манекен!
Я нічого не знаю ні про Олену Андрюхіну, ні про Оксану Симчишин (чиїм твором завершу сьогоднішній пост) – лише те, що обидві були студентками факультету української філології, і що ці тексти з’явилися в рамках завдання написати акварель за творчістю Михайла Коцюбинського (так зазначено в передмові до видання). Але ж до виконання будь-якого завдання можна поставитися по-різному, і я ґратулюю Олені та Оксані, а також їхнім викладачкам і викладачам за такий літературний старт. Дякую за влучні нагадування про важливе.
І, звісно, ґратулюємо нашим захисникам і захисницям - не лише усно за всіх нагод, а й донатами – зокрема на актуальні збори за лінками в коментарях.
Оксана Симчишин
Сьогодні сонце було особливо пекуче. Воно засмалювало уже давно засохлу землянисто-піщану траву, потрісканий ґрунт й порожні криниці. Марія час від часу піднімала очі догори, аби глянути, чи ніде не збилися пухнаті хмари до сірої важкої купи, але небо було ясно-прозоре. Іноді було чути тріпотіння пташиних крил десь над головою, та воно швидко затихало. Ніхто не витримував тієї спеки. Марія вже не йшла, а стрибала. Розпечена, немов магма галька, обпікала ніжно-рожеві п'яти дівчини. Усе навколо дихало сухим повітрям із присмаком пилюки. Колись велике озеро, зараз нагадувало калюжу. Баламутно-зелена водойма розмальована то в червоний, то в чорний, наче великодня писанка.
Донедавна тут шугала дітвора з жовтими, рожевими, синіми відерцями й зводила на піщаному пляжі свої мрії і озеро набувало тоді нового образу, якоїсь ошатності від тих замків, веж, ровів, будиночків. Дитячі галасливі голоси робили його живим, щасливим, а тепер... Це нікому не потрібна пустка, з якої немає жодної користі.
Час рухався до вечора, а Марія все блукала берегами закинутого озера, неначе шукала щось. Її метушлива тінь була то тут, то там. Жовтогаряче проміння освічувало рудувато-мідне волосся юнки так, що вона здавалася схожою на щось прекрасне, божественне. Галька вже дихала вечором.
Все помалу затихало, покірно відправляючись у царство Морфея. Тиша. Десь неподалік цвіркун виграє свою мелодію. Повільно й дбайливо ніч укутує берег, ліс.
Марія тихо сідає і дивиться десь. Її погляд летить понад містечком, що задрімало і, лише де-інде безсонні квартири сяють від жарівки, над рікою, яка колись була живою, бурхливою й дарувала свої сили озеру. Очі пішли десь туди, де немає вже нікого.
Гаряча солона сльоза скотилася по обвітреним щокам. У голові грала музика, та ж, що і рік тому. Вона більше її не слухала. Ніколи. Лише поринаючи назад, дозволяла собі цю розкіш. Серце тріпотіло, тиск підвищувався, а вона відлітала далеко-далеко. Вона сумувала. Згадувала його і душа захлиналася.
Марія не страждала. На цьому місці вона втратила себе. Її пам'ять витягувала щасливу дівчину, щасливу і наповнену життям. Подумки вона злітала, але захлипувалася. Вона сумувала за собою живою, енергійною й усміхненою. Часто приходила сюди і згадувала ту, втрачену себе. Діставала щоденник і шепотіла єдине бажання. Потім взяла ручку і вивела. Останній запис: «Людина сумує не за людиною, а за почуттями, за своїми почуттями, за собою в мить щастя...»
А потім Марія відривалася від реальності, хлипаючи, вдихаючи нічне похмуре повітря поринала назад. Вона там лишилася...